В освіті інклюзивний підхід зумовлений причинами різного характеру, сукупність яких можна позначити як соціальне замовлення, що досягнуло певного рівня економічного, культурного, правового розвитку суспільства [2] і держави. Даний етап пов’язаний з переосмисленням суспільством і державою свого ставлення до людей з інвалідністю, з визнанням не тільки рівності їх прав, а й усвідомленням свого обов’язку забезпечити таким людям рівні з усіма можливості в різних сферах життя, в першу чергу – в освітньому просторі.В основі інклюзивної освіти лежать такі переваги, як соціальна адаптація дитини на кожному віковому етапі; безперервність інклюзивного процесу на всіх вікових щаблях; природодоцільність освітніх (в широкому сенсі) завдань і методів, які можливо опанувати дитині; розвиток комунікативних компетенцій, умінь взаємодіяти з іншими людьми; профілактика і подолання інвалідизації та штучної ізоляції сім’ї неповносправної дитини [3].

Сьогодні інклюзивний процес в освіті – спеціально організована освітня територія, що забезпечує включення і прийняття дитини з обмеженими можливостями здоров’я в середовище звичайних однолітків в освітніх закладах, навчання за адаптованими або індивідуальним освітніми програмами з урахуванням особливих освітніх потреб учня [5]. Ефективна реалізація зазначених пріоритетів буде дуже сутужною без спеціалізованого комплексного супроводу як інклюзивного процесу в цілому, так і його окремих структурних компонентів, адже сам процес інклюзії дітей з особливими освітніми потребами є динамічним і складним як в організаційному, так в змістовному компонентах. Інклюзивна освіта передбачає, що різноманітності потреб дітей повинен відповідати континуум сервісів та гарантія безперервного супроводу дитини в освітньому процесі.

На даний момент всі дослідники в області інклюзивної освіти визначають супровід як однією з основних умов успішності інклюзивного процесу (Т. Д. Ілляшенко, А. Г. Обухівська та інші) [2; 5]. Аналіз сучасної наукової літератури з проблеми комплексного супроводу показав, що під поняттям супровід розуміють: технологію надання спеціалізованої допомоги дитині в умовах освіти; технологію взаємодії психолога з іншими фахівцями освіти, психологічною службою, з освітнім середовищем в цілому; визначальну філософію та стратегію практичної психології освіти (В. В. Засенко, А. А. Колупаєва та інші) [1; 4].

Вагомим положенням в теорії психологічного супроводу виступає теза, що в кожному конкретному випадку носієм проблеми розвитку дитини виступає і сама дитина, і педагоги, і його батьки, і найближче оточення дитини [3].

Визначальною характеристикою змін, що відбуваються в освітньому просторі є позиція батьків як суб’єктів інклюзивного освітнього процесу. Самостійність мислення і активна роль батьків визначає освітню траєкторію дитини з особливими освітніми потребами, партнерську позицію батьків по відношенню до школи та їх відповідальність за освітній результат. Дуже важливо, щоб батько був партнером, але дуже часто ми позбавляємо його права відповідального вибору. Тоді рекомендації фахівців стають вироком, а консультація не відкриває шлях до можливостей та варіантів поведінки. В процесі розвитку інклюзивного підходу в освіті позиція батьків набуватиме все більшої самостійності та активності. Уміння організовувати продуктивний діалог з батьками, залучати їх до спільного обговорення умов навчання дитини, до участі та співпраці, – важливе завдання шкільної спільноти.

У сучасних психолого-педагогічних дослідженнях представлені напрямки і технології роботи з батьками, які виховують дітей з обмеженими можливостями здоров’я. Але не представлені роботи, в яких розглянуті форми взаємодії з батьками, які виховують дітей з нормальним психофізичним розвитком. Адже саме вони впливають на установки і ставлення своїх умовно здорових дітей до дітей, які мають відхилення в розвитку. Саме з цією категорією батьків ми провели експериментальне дослідження, мета якого – простежити стан психологічної готовності та виявити ставлення батьків до інклюзивного освітнього середовища.

Первинним етапом супроводу батьків як суб’єктів інклюзивної освіти є психологічна діагностика. Нами було проведено в школах м. Житомира з інклюзивними освітнім середовищем опитування батьків з метою: дослідити їх психологічну готовність, яка впливає на формування громадської думки щодо впровадження інклюзивного освітнього процесу; визначення спрямованості психологічного супроводу батьків.

В опитуванні брали участь 138 батьків, які виховують дітей молодшого шкільного віку з умовно нормативним розвитком. З них: середню освіту мають 0,4% опитаних, середню спеціальну – 4%, професійну-технічну освіту мають 53,7% опитаних, повну вищу – 41,9%. Вік респондентів: від 25–30 років – 25,2%, 31–35 років – 34,2%, 35–40 років – 25,4%, 41–45 – 11,7%, понад 46 – 3,5%. Таким чином, більша частина опитуваних – у віці 30–40 років. Рівень освіти професійно-технічна.

Дослідження проводилося з використанням методу анкетування. Анкети були побудовані з питань відкритого, закритого і напівзакритого типу. Питання були спрямовані на виявлення думки батьків про можливості спільної (інклюзивної) освіти дітей і про вдосконалення даного процесу в умовах освітніх закладів.

На питання: «Як часто Ви зустрічаєте в громадських місцях дітей або молодих людей з обмеженими можливостями здоров’я» – 6,2% респондентів відповіли, що бачать постійно, 18,8% – часто, переважаючою відповіддю стала відповідь «рідко» – 71,1% респондентів, 3,9% ніколи не зустрічалися з людьми, що мають обмежені можливості здоров’я. Велика частина батьків вважають, що діти з обмеженими можливостями здоров’я хочуть спілкуватися з такими ж дітьми, як вони самі, так і зі здоровими (67,2% опитаних).

Відповіді батьків на запитання: «Якою мірою ви можете уявити себе на місці людей з інвалідністю, зрозуміти, що вони відчувають, потребують», – розподілилися по двох полярних полюсах: 27,3% респондентів уявляють себе на місці такої людини, тоді як 17,4% відповіли, що зовсім не можуть собі уявити себе на місці людини, що має обмежені можливості життєдіяльності.

Виявляючи ставлення батьків до дітей з особливими освітніми потребами, ми отримали такі відповіді: позитивне ставлення відзначають 58,1% опитаних, співчутливе ставлення висловили 14,2%, жалість і бажання надати допомогу – 7,9%, негативне ставлення відзначили 2,3%. При цьому 41,6% опитаних вважають, що ставлення до осіб з інвалідністю залежить від особливостей їх захворювання (тяжкості та вираженості порушення в розвитку). Досить високий відсоток тих, хто утримався від відповіді (17,5%) може бути свідченням того, що вони не можуть в прямих питаннях висловити свого неприйняття даної категорії дітей, внаслідок чого вибирають дану соціально прийнятну відповідь.

Висловлюючи свої спостереження з приводу того, як ставляться до дітей з особливими освітніми потребами їх однолітки без вад, батьки відповіли наступним чином: дуже доброзичливо – 11,3%, швидше доброзичливо – 38,9%, нейтрально – 17,5%, швидше недоброзичливо – 22,3%, вкрай недоброзичливо – 1,6%. Дане питання залишили від відповіді 8,4% респондентів. Таким чином, переважаючим є доброзичливе ставлення до дітей з обмеженими можливостями здоров’я (50,2%). Незважаючи на це, досить високий показник неприйняття дітей, що мають обмежені можливості здоров’я (23,9%). Варто зауважити, що 12,9% батьків зазначили, що їм доводилося бачити випадки застосування жорстокості та насильства по відношенню до дітей з особливими освітніми потребами. Психічне насильство (обзивання, зачіпання в формі насмішок) по відношенню до дітей з інвалідністю спостерігали 7,4%; фізичне насильство відзначили 0,3% опитаних.

Оцінюючи ставлення до дітей з інвалідністю з боку громадськості та з боку засобів масової інформації, батьки вважають, що воно швидше доброзичливе – 55,3% і 62,8% відповідно.

Виявляючи емоційні реакції, які відчувають батьки, які виховують дітей з умовно нормативним розвитком по відношенню до дітей з обмеженими можливостями здоров’я, ми отримали наступні результати:

Отримані кількісні дані дозволяють відзначити, що думки батьків висловлені щодо позицій: позитивне прийняття дітей з обмеженими можливостями здоров’я (соціально прийнятні, бажані відповіді) і труднощі у відповідях, означає, що батьки, прагнучи виглядати соціально бажаними, не змогли відкрито висловити неприязні емоційні реакції стосовно дітей з особливими освітніми потребами. Саме цим ми пояснюємо високі процентні показники у відповідях «важко відповісти».

Наступним питанням було про те, де повинні вчитися діти з обмеженими можливостями здоров’я:

Узагальнюючи отримані кількісні дані, ми можемо відзначити, що батьки, які виховують дітей з нормальним психофізичним розвитком, вважають, що найбільш відповідними для дітей з усіма типами відхилення розвитку є умови спеціалізованих (корекційних, реабілітаційних) освітніх установ. Це пов’язано як з психологічними проблемами прийняття «особливих» дітей, так і з тим, що в звичайних освітніх закладах, з точки зору батьків, відсутні (41,9%) або представлені частково (22,4%) необхідні умови для навчання дітей з інвалідністю. Школа частково готова до прийняття дітей з особливими освітніми потребами як в матеріально-технічному – 77,6%, так і в морально-психологічному плані – 58,1% від думки респондентів.

Суттєво інакші кількісні дані були отримані при відповіді батьків на запитання: «Якою мірою необхідно включати дітей з особливими освітніми потребами в повноцінне життя в суспільстві?».19,4% висловили точку зору про необхідність ізоляції таких дітей, тоді як 71,2% вважають, що дітей необхідно інтегрувати в суспільство (9,4% утрималися від відповіді на дане запитання). Максимальний кількісний показник із загальної кількості відповідей реєструється у відповіді щодо необхідності повної інтеграції (включення) даних дітей в суспільство – 51,5%.

Стає зрозумілою позиція батьків щодо процесу інклюзії: навчання дітей з нормальним психофізичним розвитком та порушенням в розвитку повинно відбуватися в різних освітніх умовах, тоді як у позааудиторній діяльності це можуть бути різні спільні форми взаємодії. Необхідно відзначити, що наші дослідження показують наявність такої ж точки зору і у педагогів закладів загальної освіти.

При вивченні думки батьків, яким чином держава і громадськість можуть допомогти дітям з обмеженими можливостями здоров’я стати повноцінними учасниками суспільства, були отримані наступні результати:

– батьки відзначали необхідність створення повноцінних психолого-педагогічних, соціальних умов в освітній установі (сприймати дітей з особливими освітніми потребами як усіх дітей, оточити терпимістю, розумінням тощо) – 19,8%;

– про необхідність матеріального забезпечення, підвищення допомоги по інвалідності, поліпшення державного забезпечення висловилися 34,3%.

Відповідаючи на питання: «Що Ви могли б зробити для таких дітей?», – 14,7% батьків висловили готовність надати матеріальну допомогу; 26,3% опитаних схильні до психологічної допомоги, підтримки, підтримати в навчанні. Свідченням того, що батьки не готові до участі в наданні будь-якої допомоги дітям з обмеженими можливостями здоров’я є високий відсоток неспроможності відповісти на дане запитання (59%).

Отримані діагностичні дані на репрезентативній групі батьків, які виховують дітей з нормальним психофізичним розвитком, дозволили виділити наступні особливості ставлення батьків до інклюзивного освітнього середовища:

– недостатній рівень обізнаності про психологічні особливості дітей з відхиленнями (порушеннями) у розвитку;

– переважаючими почуттями батьків є жалість та співчуття;

– оптимальними для навчання дітей з особливими освітніми потребами батьки вважають умови спеціальних (корекційних, реабілітаційних) освітніх установ;

– батьки не готові надавати допомогу дітям з обмеженими можливостями життєдіяльності.

Результати дослідження дозволяють сказати про психологічну неготовність батьків до спільного навчання дітей з різним психологічним, фізіологічним та соціальним статусом в умовах закладів загальної освіти.

На основі отриманих результатів нами були підібрані технології психологічного супроводу батьків, включених в процес інклюзивної освіти дітей з обмеженими можливостями здоров’я. Широко використовуються в освітньому процесі інформаційні технології, спрямовані на просвітництво батьків про особливості психічного розвитку дітей з різними типами відхилення у розвитку. Використання таких технологій доцільно на батьківських зборах.

З метою створення і зміцнення відносин між батьками, які виховують дітей з обмеженими можливостями здоров’я, і батьками, які виховують дітей з умовно нормативним розвитком, ефективно створення психологічних клубів для батьків. У роботі з батьками варто активно використовувати психокорекційні та розвиткові технології, тренінгові форми роботи, спрямовані на формування ефективної партнерської взаємодії між батьками.

Безперечно, батьки – важливі учасники інклюзивного освітнього процесу, які мають свідомо сприймати стан дитини, уміти взаємодіяти з педагогами та виступати їхніми активними партнерами. Для цього батьки повинні бути досить обізнаними з перевагами та недоліками різних форм навчання, щоб вміти робити свідомий вибір і компетентно брати участь у навчанні та розвитку дитини.

Таким чином, системний психологічний супровід батьків дозволяє вирішити завдання повноцінного розвитку всіх суб’єктів інклюзивного освітнього процесу.

Література

1. Діти з особливими потребами у загальноосвітньому просторі: початкова ланка / За ред. В. І. Бондаря, В. В. Засенка. К., 2004. 152 с.
2. Індекс інклюзії: загальноосвітній навчальний заклад : навч.-метод. посіб. / О. О. Патрикеєва, Н. З. Софій, І. В. Луценко, І. П. Василашко; за заг. ред. В. І. Шинкаренко. К.: ТОВ «Видавничий дім «Плеяди», 2011. 96 с.
3. Інклюзивна освіта. Підтримка розмаїття у класі: практичний посібник. / Інклюзивна освіта. Посібник для батьків: посібник / Укладачем матеріалу є неурядова організація «Проживання в громаді» (м. Манітоба, Канада). К.: Паливода А. В., 2012. 120 с.
4. Колупаєва А. А. Діти з особливими освітніми потребами та організація їх навчання : наук.-метод. посіб. / А. А. Колупаєва, Л. О. Савчук. К.: АТОПОЛ, 2011. 274 с.
5. Психологічний супровід інклюзивної освіти: метод. рек / автор. кол. за заг. ред. А. Г. Обухівська. Київ: УНМЦ практичної психології і соціальної роботи, 2017. 92 с.