Освітня реформа в Україні спирається на досвід покращення якості освіти найпрогресивніших країн світу. Саме на цьому наголошує Міністр у передмові до українського видання книги керівника програми PISA Андреаса Шлейхера «Найкращий клас у світі: як створити освітню систему 21-го століття».Автор публікації, що акумулювала висновки 20-річного дослідження освітніх систем 28 країн світу, переконаний: «Минуле було ієрархічне; майбутнє – засноване на співпраці й сприйнятті вчителів та учнів як джерел знань і співтворців. У минулому різних учнів навчали однаково. Тепер шкільні системи повинні прийняти розмаїття і запровадити індивідуалізовані підходи до навчання. Цілями минулого були стандартизація і дотримання норм… У майбутньому вчитель будуватиме підхід до навчання на основі захоплень і здібностей учнів, а також допомагатиме учням персоналізувати навчання й оцінювання, щоб сприяти залученню й розвитку талантів [7, с. 37].

Отже, в основі змін закладений принцип гуманізації освіти: демократичності та толерантності у ставленні до дитини, забезпеченні її права на вибір, задоволення індивідуальних потреб та бажань, розвиток можливостей та здібностей. Саме на таких гуманістичних засадах реалізується педагогіка партнерства як один з ключових інструментів реформування освітньої галузі.

Гуманістична сутність педагогіки партнерства в контексті розбудови Нової української школи підкреслюється у працях О. Вишневського, Т. Кравчинської, Л. Ніколенко, О. Шапран, С. Яланської.

На переконання науковців та педагогів-практиків, саме педагогіка партнерства приймає учня як добровільного і зацікавленого соратника, однодумця, рівноправного учасника педагогічного процесу, турботливого і відповідального за його результати [2, с. 38].

Ефективне впровадження концептуальних засад педагогіки партнерства в шкільну освіту потребує кардинального переосмислення ролі та функцій учителя. Дедалі більшої популярності у цьому напрямку набирає педагогічна фасилітація.

У світлі сучасних освітніх тенденцій дане поняття трактується, здебільшого, як організація і управління процесом вирішення певних питань (тем, проблем) у групах. Насправді, значення даного терміну та сутність самого явища є набагато глибшим.

Фасилітацію як психолого-педагогічний феномен взаємодії суб’єктів освіти досліджували зарубіжні та вітчизняні науковці: К. Роджерс, Р. Дімухаметов, А. Сиразеєза, О. Шахматова, Г. Балл, С. Борисюк, Н. Волкова, О. Левченко, В. Нестеренко, І. Кубарєва, О. Фісун, С. Хілько, К. Шевченко, С. Омельченко, Т. Шулик, О. Галіцан.

К. Шевченко обґрунтовує, що педагогічна фасилітація – це процеси взаємодії між учителем та учнем, що ґрунтуються на засадах гуманізму, полісуб’єктості та толерантності, а здатність педагога до створення такого освітнього простору стає мірилом його професіоналізму [6].

О.В. Фісун підкреслює, що мета фасилітації – організація ефективної роботи учнів на засадах гуманізму, особистісного саморозвитку, конструктивної взаємодії [5].

Ґрунтовні теоретичні засади педагогічної фасилітації викладені у дослідженнях американського психолога, одного із засновників гуманістичної психології, Карла Роджерса. Вчений наголошує, що в основі фасилітативної взаємодії вчителя та учня полягають наступні принципи: конгруентність (справжність, щирість) – здатність людини контролювати й розуміти власні почуття та здатність їх щиро висловлювати; безумовне прийняття учня, безумовне позитивне відношення (ця установка вчителя-фасилітатора є внутрішньою впевненістю вчителя в можливостях і здібностях кожного учня); емпатія, емпатичне розуміння, тобто бачення вчителем внутрішнього світу й поведінки кожного учня з його внутрішньої позиції (позиції учня) [4].

Беззаперечно, дані тези тотожні принципам педагогіки партнерства, викладеним у Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа»: повага до особистості; доброзичливість і позитивне ставлення; довіра у відносинах; діалог – взаємодія – взаємоповага; розподілене лідерство (проактивність, право вибору та відповідальність за нього, горизонтальність зв’язків); принципи соціального партнерства (рівність сторін, добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей) [3].

К. Роджерс доводить, що засобами фасилітативної взаємодії можливо виховати індивідів, які здатні діяти за власною ініціативою і нести відповідальність за ці дії; здатні на розумний вибір і самоспрямування; виявляють критичність в учінні, здатні оцінювати внески, зроблені іншими; володіють знаннями, потрібними для розв’язання проблем; здатні гнучко й розумно адаптуватись до нових проблемних ситуацій; оволоділи адаптивним способом підходу до проблем, вільно і творчо використовуючи весь придатний до даної проблеми досвід; здатні ефективно співпрацювати з іншими людьми у цих різних видах діяльності; працюють не заради схвалення з чийогось боку, а реалізуючи власні соціалізовані цілі [1, с. 79].

Дані твердження перегукуються з обґрунтуванням змін, викладеним у Концепції НУШ, що спирається на суспільну потребу в індивидах, які вміють навчатися впродовж життя, критично мислити, ставити цілі та досягати їх, працювати в команді, спілкуватися в багатокультурному середовищі та володіти іншими сучасними вміннями [3].

Дослідники виділяють наступні найбільш значимі характеристики фасилітації в освіті: співробітництво:

• взаємодія педагога з учнями, а також учнів між собою, заснована на розумінні, підтримці;
• власна позиція: за кожним учасником визнається право на власну думку, педагог-фасилітатор щиро зацікавлений в думці інших, при цьому не нав’язує свою;
• індивідуальність і рівність: кожен суб’єкт спілкування визнається неповторною особистістю, педагог-фасилітатор уважно ставиться до всіх учнів, а не лише до лідерів та найактивніших;
• саморозкриття: педагог-фасилітатор педагогічно компетентно виявляє свої власні почуття та емоційні переживання, знімаючи психологічні захисти і бар’єри відчуженості між учасниками взаємодії;
• організація освітнього просторового середовища: фасилітаційна організація простору дозволяє вільно налагоджувати зоровий контакт, виконувати спільні дії, обмінюватися вербальними та невербальними засобами комунікації, емоційними станами, забезпечуючи зворотний зв’язок та взаєморозуміння [6].

Найбільш ефективним та продуктивним для досягнення освітніх цілей, на нашу думку, є впровадження фасилітативних інструментів в освітній процес учнів 9 – 11 класів як спосіб організації групового проблемного та проектного навчання. Серед найпопулярніших є наступні ресурсні техніки: сфокусована бесіда, «Світове кафе», «Консенсус», метод динамічної фасилітації, графічної фасилітації, «Вихід за рамки», «Саміт позитивних змін» тощо.

Отже, фасилітація як педагогічне явище, процес взаємодії вчителя та здобувачів освіти, сприяє не лише формуванню однієї із навичок ХХІ ст. – командної роботи, але й розвитку інтелектуального та творчого потенціалу кожної особистості, а також відповідає вимогам гуманізації освітнього процесу.

Література

1. Балл Г.О. Орієнтири сучасного гуманізму (в суспільній, освітній, психологічній сферах) (видання 2-е, доповнене) / Г.О.Балл. – Житомир : Видавництво «Волинь», 2008. – 235с. с. 79
2. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки : Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / О. Вишневський – Дрогобич : Коло, 2006. – 326 с.
3. Розпорядження КМ України від 14.12.2016 № 988-р. Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року
4. Сиразеева А. Ф. Человекоцентрированная технология обучения Карла Роджерса / А. Ф. Сиразеева // Фундаментальные исследования. – 2007. – №6. – С. 54-55.
5. Фісун О. В. Педагогічна фасилітація як багатозначний феномен / О. В. Фісун: зб. наук. пр. Харківськ. нац. пед. ун-ту імені Г. С. Сковороди. – 2010. – Вип. 34. – С. 133–139.
6. Шевченко К. О. Педагогічна фасилітація у контексті професійної компетентності вчителя / К. О. Шевченко : зб. наук. пр. Психологічні науки. – 2014. – Вип. 2.13 (109). – С. 258–263.
7. Шлейхер А. Найкращий клас у світі: як створити освітню систему 21-го століття / Переклала з англ. Ганна Лелів. – Львів: Літопис, 2018. – 296 с.